ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ДОМАШНЬОГО АРЕШТУ ЯК ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ.

У 2012 році був прийнятий Кримінальний процесуальний кодекс, який містив у собі значно частину новел, що повинні були вводитися в дію, а також відповідно передбачалося впорядкування нових механізмів зі вже існуючими.
Зміни були обумовлені необхідністю здійснення демократизації та лібералізації кримінального процесу, що визначалося на міжнародному рівні, а також повсякденною метою – боротьбою зі злочинністю та відповідно її протидією.
Не залишили поза увагою таку частину кримінального процесу як запобіжні заходь.
Актуальність дослідження полягає у тому що тенденція закріплення на законодавчому рівні певних правил, не означає 100% реалізацію на практиці відповідних норм, а також породження нових проблем та не вирішення вже існуючих. Крім того, характерною рисою новації в тій чи іншій сфері є відсутність регламентованого процесу її реалізації.
Дослідження питання запобіжних заходів та їх видів займалося багато вченів, зокрема, Ю. П. Аленін, С. І. Вікторський, В. Р. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, М. В. Духовський, Л. М. Лобойко, П. І. Люблінський, В. Т. Маляренко, В. О. Назаров, В. Т. Нор, І. Л. Петрухін, В. о. Сташис та інші. Безпосередньо вивченню домашнього арешту як запобіжного заходу були присвячені роботи таких процесуалістів як М. Й. Вільгушинського, Ю. А. Ліхолєтової, О. П. Кучинської, Р. В. Мудрецької, А. В. Пономаренко, В. А. Попелюшко та інших.
З прийняттям Кримінального процесуального кодексу у 2012 році була змінена система запобіжних заходів.
Взагалі під поняттям запобіжні заходь розуміють передбачені кримінальним процесуальним законодавством заходи державного процесуального примусу, які тимчасово обмежують права та свободи підозрюваного, обвинуваченого з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки.
Також запобіжні заходь визначають як заходи процесуального примусу попереджувального характеру, пов'язані з позбавленням або обмеженням свобод підозрюваного та обвинуваченого, які за наявності підстав та в порядку, встановленому законом, застосовуються під час кримінального провадження слідчим суддею, судом з метою забезпечення їх належної процесуальної поведінки.
Що ж стосується визначення поняття «домашній арешт», то воно законодавчо закріплене у статті 181 Кримінального процесуального кодексу.
Отже, домашній арешт – це заборона підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби.
Домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі.
Строк дії цього запобіжного заходу – 2 місяці, але в разі необхідності він може тривати 6 місяців.
Суть домашнього арешту полягає в тому, що у разі його обрання до винного застосовуються такі види обмежень, як заборона виходу з житла; заборона телефонних переговорів, відправлення кореспонденції та використання засобів зв'язку; заборона спілкування з певним колом осіб; застосування електронних засобів контролю; покладення обов'язку відповідати на контрольні телефонні дзвінки, телефонувати чи особисто з'єднання являтись у визначений годину до органів міліції; встановлення спостереження за обвинуваченим чи його житлом; інші подібні заходи, які вимагають певної поведінки і несуворої ізоляції від суспільства.
Визначаючи запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, слідчий суддя, суд зобов'язаннями язаний керуватися статтею 178 КПК України, яка містить обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу.
Причому у цьому випадку будуть брати до уваги і саму особистість злочинця, або підозрюваної особи, враховуючи її репутацію, соціальні зв'язки та ін.
Наприклад, представляється нелогічним застосування домашнього арешту до особи, що підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення по відношенню до своїх домашніх, близьких або ж до особи, що не має постійного місця проживання і т. д. Інша справа, наприклад, якщо людина з доброю репутацією та характеристиками вчинила що-небудь у запалі з ревнощів або злості, то вона може уникнути малоприємного проводження часу в стінах СІЗО.
Домашній арешт як запобіжний захід має низку переваг.
Поряд з тим, що особа усвідомлює невідворотність покарання, домашній арешт дає можливість підозрюваному, обвинуваченому зберегти соціальні та сімейні зв'язки, а в деяких випадках і продовжити працювати та забезпечуваті свою батьківщину. Особливо актуальним це є у випадках, коли підозрюваний або обвинувачений є єдиним годувальником у родині. З психологічної точки зору домашній арешт для особи, до якої він застосовується, та членів сім'ї такої особи є менш стресовим і психологічно травмуючим запобіжним заходом, оскільки підозрюваний (обвинувачений) буде проживати у звичній для себе обстановці, без заборони на спілкування з родиною (що є дуже важливим, зокрема у випадках коли у родині є малолітні діти або особи, що потребують стороннього догляду), заняття спортом, користування мультимедійною технікою та звичними для себе зручностями щоденного життя тощо.
Як бачимо, запровадження домашнього арешту як запобіжного засобу є розумним заходом, що переслідує важливі цілі, проте його забезпечення має бути на найвищому рівні.
Застосування домашнього арешту як запобіжного заходу переслідує двоєдину мету: з одного боку – забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов'язків, а з іншого – запобігти таким його спробам (ризикам, що він може):
а) переховатися від органів досудового розслідування та суду;
б) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
в) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
г) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
д) продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється чи обвинувачується, або вчинити інше кримінальне правопорушення.
Отже, враховуючи мету та суть домашнього арешту як запобіжного заходу, можна сказати, що це крок вперед законодавця, проте будь-який благий намір не залишається без проблем.
Що стосується домашнього арешту, то існує низка невирішених теоретичних та практичних питань.
Яскравим прикладом слугує ч. 5 ст. 181 КПК, згідно з якої: працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з'єднання являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із виконанням покладених на неї зобов'язань, використовувати електронні засоби контролю.
Відповідно до цієї норми, є неврегульованим механізм контролю працівниками органу внутрішніх справ за поведінкою підозрюваного чи обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом. Виникає багато питань щодо обмежень прав працівників органів внутрішніх справ з метою забезпечення дотримання прав та свобод осіб, що спільно проживають з підозрюваним, обвинуваченим. Є певні практичні та теоретичні питання і щодо використання електронних засобів контролю, які теж потребують детального вивчення.
Таким чином, вище зазначені проблеми є основними та найголовнішими і потребують швидкого реагування для їхнього вирішення, проте, звичайно, існують й інші.
Зокрема, багато ведеться дискусій щодо компетентного органу, що повинен здійснювати контроль за дотриманням та виконанням умов, передбачених домашнім арештом.
Відповідно до ч. 3 ст. 181 КПК ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання органу внутрішніх справ за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого.
У свою чергу, в наказі МВС № 1172 від 18 грудня 2012 передбачено систему органів, на які покладено обов'язок контролю, зокрема, це Головне слідче управління, Головний штаб МВС та інші органи.
Як бачимо, головним і основним органом, що здійснює контроль є МВС, проте частина науковців стверджують, що відповідна функція має бути покладена на судових виконавців Міністерства юстиції України.
Проаналізувавши думки вчених з приводу цього питання, можна прийти до висновку, що покладення функцій на МВС виглядає більш доцільним, ніж на судових виконавців Міністерства юстиції України.
Проте в середині системи МВС потрібно конкретно визначити орган, що буде здійснювати контроль, або ж створити відповідний орган, оскільки існують конкретні випадки, коли невизначеність та безвідповідальність органу призвела до негативних наслідків, зокрема, приклад – ректор Податкової академії, а також нещодавній приклад – керівник підрозділу «Беркут».
Практичною проблемою домашнього арешту як запобіжного заходу є оснащеність, тобто наявність практичних та дієвих електронних засобів контролю.
Усі електронні засоби повинні бути сертифікованими, технічно справними, щоб можна було дійсно говорити про важливість та дієвість запобіжного заходу домашній арешт.
Слід зазначити, що усі засоби мають проходити перевірку перед використанням та протягом їх безпосереднього застосування.
Крім того, необхідним є оперативність працівників МВС щодо встановлення електронних засобів контролю одразу ж після прийняття рішення уповноваженою особою чи органом.
Також важливо, щоб електронний засіб – «персональний трекер» – постійно передавав сигнал про місцезнаходження особи, та одразу давав знаті про спробу особини позбутися його.
Проте очевидна є тієї факт, що використання різних електронних засобів є надзвичайно затратним заходом, що вимагає наявності коштів, а також необхідності навчання працівників робити з різними технічними пристроями, і для цього потрібен час.
Однак не варто забувати, що електронна система відстеження є важливою, але не єдиною складовою інституту домашнього арешту. Він цілком може функціонувати і без неї, бо для контролю за дотриманням накладених судом обмежень можна використовувати і традиційні методи – раптові візити додому до заарештованих і перевірочні дзвінки на їхні домашні телефони.
Таким чином, нам не варто відмовлятися від простих і перевірених засобів контролю, проте і при застосуванні їх виникають або можуть виникнути проблеми.
Такими практичними проблемами є:
Встановлення чіткої системи прав та обов'язків працівників правоохоронних органів щодо втручання в життя людей, які спільно проживають з особою, щодо якої застосовано запобіжний захід у вигляді арешту;
Систематичність перевірок, ефективність контролю уповноваженими органами та система дій, що ними вчиняється;
Звітування особи, щодо якої застосовано домашній арешт, зокрема, телефонування, відповідь на домашні телефонні дзвінки, прибуття за викликом до уповноваженого органу тощо.
Все це повинно бути закріплено на рівні законодавства.
Висновки. Таким чином, домашній арешт як запобіжний захід – це однозначно правильну та демократичний шлях, що потребує постійного контролю та вдосконалення.
Як запобіжний захід домашній арешт дасть можливість скоротити кількість осіб, що знаходяться в слідчих ізоляторах, зменшити витрати державного бюджету на їх утримання, на оплату праці персоналу, на утримання будівель і споруд.
Саме така економія коштів держбюджету надасть можливість закупити електронні браслети та інші необхідні прилади для контролю за підозрюваними,обвинуваченими.
І найголовніше, домашній арешт забезпечить більшості цих осіб можливість зберегти себе в суспільстві.
Важливим є той факт, що відповідно до статистичних даних кількість осіб в СІЗО зменшилась з 32000 станом на 1 грудня 2012 року до 18100 – на 15 серпня 2013 року, що є результатом застосування запобіжних заходів відповідно до КПК, зокрема, і домашнього арешту. Також варто зазначити, що на сьогодні щомісяця до 480 осіб застосовують домашній арешт.
Отже, позитивні моменти застосування домашнього арешту як запобіжного заходу є, проте необхідно вирішити питання юридичного закріплення статусу окремого органу чи підрозділу МВС, компетенцією якого буде реалізація застосування домашнього арешту.
Також необхідним є взаємодія всіх органів щодо контролю за особами, щодо яких застосований цей запобіжний захід, і дотримання прав та свобод осіб, які спільно проживають з відповідними особами.
Не потрібно забувати, що всі дії, вчинені уповноваженими органами, повинні відповідати нормам чинного законодавства.