РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА СВОБОДИ СВІТОГЛЯДУ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ

У будь-якому суспільстві людині важливо мати комплекс можливостей, які їй вкрай необхідні для свого існування, розвитку своєї особистості у різних життєвих проявах, і такими можливостями є права та свободи людини і громадянина, які відповідно до Основного Закону України – Конституції України, проголошуються невідчужуваними, непорушними, рівними для всіх та гарантуються державою.
У статті 35 Конституції України закріплено таке особисте право кожної людини як право на свободу світогляду і віросповідання, під яким розуміють свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
У свою чергу, в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. зі змінами, зокрема у статті 3 визначається право на свободу совісті, що означає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Актуальність теми дослідження полягає у тому, щоб проаналізувати сучасний стан речей, що склався щодо реалізації громадянами свого права на свободу світогляду і віросповідання.
Сьогодні в Україні представлені такі релігії як православ'я, католицизм, протестантизм та інші.
Згідно з чинним законодавством визнається свобода світогляду та віросповідання, рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, тобто громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії.
Також передбачено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних та інших переконань.
Проте усі ці проголошені твердження можна поставити під деякий сумнів, виходячи з тієї ситуації, яка сьогодні склалася у нашому суспільстві.
По-перше, загальновідомо, що такі великі релігійні свята у православ'я ї як Різдво Христове, Великдень, Трійця визнанні офіційними, державними святами, а відповідно й неробочими днями.
На противагу цьому громадяни України, котрі сповідують католицизм (римо-католики, греко-католики – de facto святкують разом з православними, вірмено-католики), не мають таких привілеїв щодо відзначення цих великих свят, оскільки вони не отримують нормативного визнання на рівні законодавства.
По-друге, не зважаючи на той факт, що православ'я як релігія не визнана державною в Україні та не може бути визнана обов'язковою, проте вона отримує деякі переваги порівняно з іншими релігіями.
Сьогодні гостро постає питання щодо повернення релігійним організаціям культових та інших церковних споруд, які перебувають у державній або комунальній власності. Яскравим прикладом не вирішення цих питань є ситуація, що існує сьогодні щодо Церкви Святого Миколая у місті Києві.
Проблема полягає у тому, що її ділять між собою парафія Святого Миколая Римо-Католицької Церкви в Україні, яка проводити в ній служби для релігійної громади , та Національний будинок органної та камерної музики України, який використовує Церкву Святого Миколая як приміщення для концертів.
Більше того, органи місцевого самоврядування у місті Києві відмовляються передавати приміщення парафії до вирішення питання щодо спорудження приміщення для Органного залу.
Про необхідність правового врегулювання такого роду питань наголошується у висновку ПАРЄ №190(1995), пункт ХІ, в якому Україні рекомендується «встановити правове розв'язків язання питання про повернення церковної власності», а також у рекомендації ПАРЄ №155 від 24 квітня 2002 р. щодо необхідності «гарантувати релігійним інституціям, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в належні рядка, або якщо це неможливо, надати справедливу компенсацію».
Не зрозумілим є той факт, чому у Щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні за 2011 рік щодо права свободи світогляду та віросповідання не здійснено ґрунтове дослідження щодо чисельності осіб, які сповідують католицизм, оскільки виходячи зі змісту доповіді складається враження, що або взагалі не бралося до уваги існування різних обрядів католицької церкви або просто не було досліджено дані питання. Зокрема, у цій доповіді зазначається, що Україна - багатоконфесійна держава, і наводяться статистичні дані розподілу церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою – православ’я, протестантизм, у свою чергу, відомості про католицизм відображені не в повному обсязі, оскільки надаються дані тільки щодо греко-католиків, залишаючи поза увагою римо-католиків та армяно-католиків.
Варто звернути увагу на Рекомендацію 1202 (1993) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про релігійну терпимість у демократичному суспільстві», у якій Асамблея рекомендує Комітетові міністрів закликати всі уряди держав-членів, Європейське співтовариство, а також уповноважені органи влади та організації: у справі законодавчих гарантій та їх моніторингу -
і) гарантувати свободу релігії, свободу совісті і свободу віросповідання, що стосуються, зокрема, прав, зазначених у пункті 10 Рекомендації Парламентської асамблеї 1086 (1988);
іі) бути гнучкими у справі узгодження різних релігійних практик (наприклад, в одязі, їжі та дотриманні святих днів).
Отже, незважаючи на закріплення у поважному законодавстві права на свободу світогляду і віросповідання, можна стверджувати про неможливість його повної реалізації громадянами.
Тому очевидно, що на законодавчому рівні потрібно врегулювати такі питання:
реальне визнання рівності усіх конфесій та розумне впорядкування надання кожній з них потрібних привілеїв;
закріплення дієвих механізмів виконання норм чинного законодавства щодо реалізації права свободи світогляду та віросповідання, своєчасне виконання та дотримання норм міжнародного права;
офіційне інформування щодо здійснення контролю за виконанням задекларованих положень та запровадження оптимального контролю з боку релігійних організацій та віруючих громадян України.